Хрестовий похід за Сергія Жадана, або Руки геть від творця «Ворошиловграду»!


Сегодня, 17:02

Просмотров: …

Дуже красномовний факт: Сергія Жадана розбудили о другій ночі у Мінську, кинули до буцегарні і «попросили» з Республіки Білорусь.

Сергій просить у ФБ у нас, співвітчизників: «Давайте, скажімо, розірвемо з ними дипломатичні стосунки. Або оголосимо їм Хрестовий похід. Будь-ласочка». Звичайно, це– постмодерний жарт. Але й інший злий жарт, який посткомуністи жартують із письмениками, як мінімум викликає занепокоєння. Він свідчить лише про одне: як би гарно не складалися справи з демократією, євроінтеграцією, з цивілізованим підходом до наших сусідів і навіть наших слов`янських родичів – розслаблятися рано.

2014-го Україна розслабилися, сподіваючись, що позитинві зміни – невідворотні, а всі сусіди – вкрай цивілізовані (хоча б тому що подітися від загальної цивілізованості – взагалі-то нікуди). І отримала анексію Криму і неоголошену війну з проросійськими бандугропованнями. 2017 розслабився Сергій Жадан, поїхав у «братню» Білорусь: не таємними тропами, з дулею в кишені і бронижелетом під светром, як варто було – і отримав ув`язнення.      

6 вересня 1989 року, коли радянське військо залишило Афганістан, а слова «перестройка», «Горбі», «советская демократия», були невідомі хіба що людям, які перебували на закапелках цивілізації, я також розслабився. Мене запроторили до психлікарні за той-таки «тероризм», який інкримінують тепер росіяни (а білоруси – чомусь вірять) і Жадану. І витягати мене довелося за допомогою звернення Андрія Охрімовича до радіо «Свобода» та петиції з підписами від студентів київського журфаку, які підтверджували лікарям спихушки та КДБ мою лояльність до радянської влади. Цей випадок навчив мене в стосунках з офіційними владами не розслаблятися більше ніколи й, очікуючи гарного, сподіватися передусім на не дуже.

Можна по праву запитати, а як це так найвідоміший, якщо ще не національно найсвідоміший (рупор двох Майданів, учасник безлічі антиавторитарних збірок, волонтер і патріот, що неодноразово бував у зоні АТО) український поет останніх двох з половиною десятиріч, міг бути таким наївним щодо білоруської гостинності. Гастролював би в Європі, і не мав би клопоту з поставторитарними правоохоронними органами.

Оптимістамній позиції, яку поділяю я, заклик Жадана до розриву дипломатичних стосунків і хрестового походу не зовсім чужий. Це правда, що починаючи з Арістотеля і Лермонтова (і закінчуючи Олександром Солженіциним та нашими Василем Стусом та Валерієм Марченком, а ще – сотнями митців-українців), сильні цього світу з-поміж решти своїх злочинств особливо полюбляють витирати ноги чомусь саме об письменників. Бо митці зазвичай беззахисні і неозброєні.

Однак поети і письменники залишаються назавжди. Тоді як авторитарні системи, як правило, добряче підпсовані під корінь саме конфліктами з митцями, що почавши з себе, беруться за виборювання вселюдських прав, мають звичку безповоротно забиратися до ріки смерті Лети.  

Можна почати не з хрестового походу. А з демонстрування фактичної поваги, яку в Україні, крім вчителів і закоханих панянок, могли б нарешті навчитися виявляти не тільки щодо Тараса Шевченка, Лесі Українки та Ліни Костенко (до останньої – і то не завжди). А пошани до десятків і сотень творців українського слова.

Українська культура і україномовний митець досі перебувають на межі вимирання. Уже не тільки під тиском російськомовного, а й англомовного формату. Захват, насолоду і користь від благодатного впливу мистецького українства отримують – досі, хоча боротьба в кілька етапів триває сторіччя – лише фахівці вузького профілю та друзі митців.

По-перше, більшість із нас не знає їхніх прізвищ (комент у «Сегодня» під повідомленням про арешт Жадана про це свідчить). По-друге, абсолютна більшість людей із жовто-блакитним паспортом на обкладинці не купує їхніх книг. По-третє, більшість видавництв і крамниць, що акцентують свою увагу на україномовній літературі з великими труднощами (особливо – видавництва, які змушені видавати англо- та російськомовний сегмент плюс «виїжджати» за рахунок торгівлі класикою), ледь тримаються на плаву – їм не забезпечена належна вартісна державна підтримка.

Я не кажу про те, що наші україномовні митці немодні чи не популярні. В асортименті – так, у певних колах та регіонах – так. Але всі вони не достатньо модні і популярні, аби правоохоронці сусідніх країн не наважувалися турбувати їхнього мирного нічного сну зі своїми візитами.

У даній ситуації кожен митець, який усе ще продовжує працювати українською мовою все ще перебуває на межі визначення «герой». У цьому контексті Сергій Жадан – супергерой. У міфах і фільмах заклики та наміри супергероїв закінчуються для всілякого чину поганців вельми паскудно: будемо сподіватися, що щось подібне стане й зі східнослов`янськими авторитарними антагоністами Жадана.

Ответить

Ваш адрес email не будет опубликован.

*